ПРИНЦИП ГІДНОСТІ ОСОБИ

Людська особистість є і повинна залишатися принципом, суб'єктом і метою всіх соціальних структур
[Gaudem et Spes 25 §1, ККЦ 1881]

     В основу соціального вчення Церкви не випадково покладено цей фундаментальний принцип. З нього беруть початок витоки християнського гуманізму й персоналізму. На думку В. Соловйова, "якби людина не була вільною особистістю, як можливо було би Богу виявити у світі свою особисту істоту?…Наша реліґія починається особистими взаєминами між Богом і людиною в давньому заповіті Авраама і Мойсея і стверджується найтіснішим особистим з'єднанням Бога і людини в новому заповіті Ісуса Христа, в котрому обидві природи перебувають нероздільно, але й незлитно".
     Образ Божий. На початку Одкровення Божого підкреслюється виняткове значення й місце, приготовлене Творцем для свого головного творіння - людини. Від створення світу й дотепер людство не перестає пізнавати себе, дивуватися собі самому, своїм проявам. Як слушно зауважив Жак Маритен, "особистість - це всесвіт": аж до третього тисячоліття від Різдва Христового, люди відкривають у собі все нові й нові грані та можливості.
     Щоправда, образ Божий в нас варто розуміти швидше як призначення, виражене в чудових словах Євангелії: "Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий" (Мт.5:48). І все-таки якщо людина не думає про себе як про храм Духа, якщо нехтує закладеними Господом в його індивідуальності дарами й талантами, - одне тільки це призводить до втрати власної гідності, до нівеляції особистості, і, власне, є гріхом.
     Зв'язок особистого і суспільного. І право приватної власності, і ринкова економіка, і демократичний суспільний устрій, і правова держава, - всі ці фундаментальні соціальні категорії немислимі без поваги до прав особистості, її гідності й свободи. Відповідно до Катехізису, права людини передують суспільству як такому і є основою леґітимності будь-якої влади. "Якщо влада не поважає гідність особистості, вона може спиратися тільки на силу чи насильство" [ККЦ 1930]. З іншої боку, від самих особистостей, від стану і провідних настроїв загалу багато залежить у самому соціумі. Досить згадати булгаківське: "руйнація - не стара з костуром, руйнація - в головах...".
     Гідність особистості не є пихою. У житті дуже часто одне приймають за інше. Основна різниця полягає в тому, що пиха починається з первородного гріха ("станете, як боги"), тобто можна сказати, що пиха має місце тоді, коли людина протиставляє власне "я" Богу і ближньому. Гідна ж людина навпаки цінує достоїнство людей, що її оточують, і, віддаючи належне як чужим, так і своїм якостям, усе-таки не піднімає себе у власних очах "до небес". І тут може допомогти наступний наслідок принципу гідності особистості.
     Пропорційне зростання прав і обов'язків. Кожен, хто прагне більших прав у суспільстві, має пам'ятати, що, відповідно до розглянутої засади справедливості, йому варто подбати про прямо пропорційне зростання власних обов'язків. Це можна порівняти із ситуацією в родині, в якій дитина дорослішає. Варто додати лише, що потяг людини до захисту своїх прав закорінений в унікальності її індивідуальності, тоді як адекватне збільшення обов'язків є наслідком усвідомлення людиною себе як homo socialis (див. мал.).   

     Особистість - мета суспільства і шлях Церкви. Як чудово сказав Пій XI, "людське суспільство існує для людини, а не навпаки".
     Таким чином, згідно Маґістеріуму, добру особистості мають підпорядковуватися кінцеві цілі всіх суспільних інститутів і структур. Більше того, можна навіть говорити про "людиноцентричність" усього соціального вчення Церкви (ККЦ 1929) .
     Але як вимірити, як виразити цю мету конкретно і безперечно? Гідність особистості виявляється насамперед у гідності її життя. І особливо, мабуть, в її смерті, як свідчать тисячі й тисячі святих і мучеників Церкви. От чому особистість, її достоїнство - це не лише добра мета, це також і шляхи її досягнення. Шляхи святості, правди і любові до ближнього.

Марк СОРОКІН