МІЖРЕЛІГІЙНИЙ ДІАЛОГ ЯК ДІАЛОГ СПАСІННЯ

    Зустріч християн з іншими віруючими не є марґінальною для їхньої віри діяльністю. Швидше це щось, що бере свої витоки з вимог їхньої віри. Це витікає з їхньої віри й має нею живитися.
    З листа
    Папської Ради з питань міжреліґійного діалогу
     "Духовність міжреліґійного діалогу"

Нещодавно преса повідомила нас, що вчені на основі аналізу ДНК змогли змоделювати першу людську спільноту на землі, яка начебто налічувала лише 200 осіб. Це ще раз доводить спільне походження людей - правду, що її проголошує Церква вже багато століть, адже всі ми були створені на образ та подобу Божу. Сучасні розмови про людство як "ґлобальне селище", в якому майже не існує кордонів місця й часу, нагадує слабке відлуння того, що засвідчує Біблія вже на своїх перших сторінках: людство становить одну родину, з якою Бог уклав заповіт (Бт 1:11) і яка має спільну історію спасіння.
    Однак нескінченні війни, жорстокий тероризм та злидні, поширені по всьому світу, свідчать про те, що в цій великій родині є серйозні проблеми. І мабуть, не помиляються ті, хто вважає однією з головних причин такого становища відсутність діалогу в його найширшому значенні: між реліґіями, між націями, між урядами і просто між людьми.

    Усвідомлення Церквою необхідності міжреліґійного діалогу бере свої початки ще в перші віки християнства, коли такі Отці Церкви як Юстин, Іриній та Клемент Олександрійський кажуть про сім'я Слова Божого у різних народах. Прикладами втілення міжреліґійного діалогу в життя можуть бути і християнські місіонери Матео Річчі та Роберто де Нобілі.
    Однак, безперечно, динамічний поштовх та заохочення до розвитку міжреліґійного діалогу було дане Католицькою Церквою на ІІ Ватиканському Соборі. Мало місце створення Секретаріату з нехристиянських реліґій, який згодом змінив свою назву на Раду з питань міжреліґійного діалогу. Світ побачила Nostra Aetate (1965) - декларація про ставлення Церкви до нехристиянських реліґій, де визначалися основні принципи міжреліґійного діалогу. Переймаючи бачення та термінологію Отців Церкви, Nostra Aetate вказує на присутність у різних реліґійних традиціях "променя Правди, що освітлює всіх" (NA 2). Маґістеріум Церкви не обмежується лише цією декларацією. Протягом років діяльності Папської Ради з питань міжреліґійного діалогу з'явилися численні привітання зі святами послідовників інших реліґій, матеріали зустрічей та конференцій, присвячених цій проблемі та два фундаментальних документа "Про ставлення Церкви до послідовників інших реліґій. Діалог і місія" (1984) та "Діалог і проголошення" (1991). У контексті цього вчення розглянемо основні моменти побудови міжреліґійного діалогу: хто, з ким і як може вести діалог.
    
    Сутність міжреліґійного діалогу
    Будь-який діалог, навіть на міжособистісному рівні, означає взаємне спілкування, що веде до спільної мети і супроводжується почуттям поваги або, на глибшому рівні, - дружби. Міжреліґійний діалог не є винятком. Він включає в себе "всі позитивні та конструктивні міжреліґійні стосунки з особами чи спільнотами інших вір, спрямовані на взаємне розуміння та збагачення" (Діалог та проголошення, 6).
    Католицька Церква запрошує до діалогу не тільки так звані світові реліґії (іслам, буддизм та юдаїзм), але й традиційні реліґії (африканські, індійські, племінні, вірування абориґенів, вагінізм, фетишизм, анімізм тощо) та нові реліґійні течії.
    Очевидно, що діалог може відбутися лише par cum pari, як зауважує ІІ Ватиканський Собор, тобто між рівними. Стаючи повчально одностороннім, він перетворюється на монолог. Не є він також і суперечкою. У діалозі наша позиція повинна бути максимально відкритою та позитивно налаштованою. Разом з тим слід уникати небезпеки ідеалізації позицій наших партнерів з діалогу. Факт, що деякі реліґійні традиції мають зерна благодаті, ще не означає, що все в них є результатом благодаті. Адже, на жаль, гріх продовжує працювати у світі. Реліґії ж віддзеркалюють обмеження людського духу, схиляючи його іноді до зла. Відкритий, чемний та позитивний підхід до інших реліґійних традицій не повинен закривати очі на протиріччя, що існують між ними та християнством (ДП, 32).
    Міжреліґійний діалог не є прероґативою поодиноких спеціалістів. До нього покликані всі вірні, хоч кожен у свій спосіб, адже існують різні форми діалогу.
    
    Форми діалогу
    Маґістеріум називає наступні чотири основні форми міжреліґійного діалогу:
    a) діалог життя, в якому люди прагнуть жити в дусі сусідства та відкритості, ділячись своїми радощами та смутками, проблемами й турботами;
    б) діалог дій, в якому християни та інші віруючі співпрацюють для цілісного розвитку та звільнення людини;
    в) діалог теологічного обміну, коли спеціалісти поглиблюють розуміння реліґійного спадку та духовних цінностей інших традицій;
    г) діалог реліґійного досвіду, в якому віруючі обмінюються духовними скарбами: молитовним чи контемпляційним досвідом, шляхами пошуку Бога тощо (ДП, 42).
    
    Можливі перешкоди
    Діалог, як будь-яке спілкування, є мистецтвом. Шлях його освоєння не завжди є безхмарним. Часто знань власної віри недостатньо, аби вести розмову з іншими. Отже, міжреліґійний діалог вимагає поглиблення наших реліґійних переконань та вміння дати щиру відповідь на особистий Божий заклик. Серед можливих перешкод можуть бути також соціо-політичні фактори, реліґійна байдужість чи, навпаки, дух суперечливості та нетерпимість, часто обтяжені етнічними, політичними, економічними причинами, відчуття самодостатності й закритості.
    Останні можуть стати неподоланною перешкодою в міжреліґійному діалозі. Але необхідно пам'ятати, що повнота правди, яку християни отримують в Ісусі Христі, не дає окремим християнам ґарантії, що вони цілком осягнули цю правду. Маємо пам'ятати, що ми не є власниками Істини. Адже "істина не є річчю, якою ми володіємо, але є Особою, якій ми маємо дозволити володіти нами" (ДП 49). Не втрачаючи своєї індивідуальності, християни повинні бути готовими вчитися та отримувати користь від духовних цінностей інших традицій. Діалог вимагає очищення власної віри від упереджень та стереотипів.
    З іншого боку, це не означає, що, починаючи діалог, ми повинні відкласти власні переконання. Навпаки, щирість міжреліґійного діалогу вимагає цілісності власної віри. "...Будучи стійкими в переконанні, що в Ісусі Христі, єдиному посереднику між Богом і людьми, їм була дана повнота Одкровення, християни повинні пам'ятати, що Бог проявив себе також певним чином і для послідовників інших реліґійних традицій" (ДП 48).
    Згода зі співрозмовником може й має тривати доти, доки починається руйнування нашої власної реліґійної тотожності. Виховавши в собі таку відкритість, ми зможемо зібрати щедрі плоди діалогу, який не тільки не похитне нашої віри, але поглибить її.
    
    Міжреліґійний діалог: зрада місії Церкви чи новий спосіб навернення до християнства?
    І все таки питання залишається: якщо діалог набув такого значення, можливо, проголошення втратило свою необхідність, а діалог має стати новим способом проголошення Євангелія в умовах сучасного плюралізму? З іншого боку, дехто вважає діалог компромісом з "єретиками" чи "іновірцями" і фактично зрадою традиційному християнству.
    Такі позиції Церква називає помилковими. Діалог не може замінити проголошення, в якому євангелізаційна місія Церкви досягає свої повноти. Разом з проголошенням він є елементом та автентичною формою євангелізаційної місії Церкви. Обидва є правочинні й необхідні. Вони тісно пов'язані між собою, але не взаємозамінні (ДП 77).
    Справжній діалог не суперечить проголошенню Євангелія. Він наслідує відкрите ставлення Ісуса до всіх жінок та чоловіків, котрих Він зустрічав протягом свого життя. Пригадаймо хоча б його зустріч із сотником (Мт 8, 5-13), дива, вчинені ним для чужинців (Мк 7:24-30, Мт 15:21-28) чи розмову із жінкою-самаританкою (Йн 4:7-30). Говорячи про часи, коли поклонятися Отцю будуть "у дусі й правді", Ісус відкриває нам новий горизонт Царства, не забуваючи, що ми є поєднаними з Ним.
    Головне у справжньому міжреліґійному діалозі - спільний пошук Божого обличчя. Чим більше ми цього прагнемо, тим більше наближаємось один до одного, будуючи Царство правди, життя, святості, справедливості, любові та миру. В такому випадку міжреліґійний діалог стає дійсно частиною діалогу спасіння, започаткованого Богом (ДП 80).

Юлія ЩЕРБІНІНА